ametsheykhumer

Ай да Галенко, ай да пропагандист!

Я изредка ругаю известного украинского востоковеда А. Галенко. И не зря — он ухитряется впихивать свою версию «истории победителей» куда ни попадя.  Помните известные слова Мустафы Наимы, что крымские татары решили перерезать русских пленных под Конотопом, чтобы «связать» себя и казаков кровью? Ну так вот, Галенко даже из этого эпизода ухитрился сделать вывод о том, что он «демонстрирует» военное превосходство украинцев над крымскими татарами и осознание мусульманами утраты своего господства в степи. 

Я не шучу! См. украинский перевод хроники Наимы, с. 261-262:

«Після Конотопської битви 1659 р. татари побоялися вивозити полон, як свідчить Наїма, з огляду на те, що вони не почувалися у безпеці навіть у природному своєму середовищі степу:

«Тоді як посеред країни ворога, якому нема довіри, на відстані місяця [дороги] від нашої держави не буває спокійних привалів та нема безпечних доріг» [с. 185].

На перший погляд у наведених зізнаннях татар нічого принципово несподіваного нема. Хіба що самий факт такої відвертості про грізність ворога не дуже логічно надибати в офіційного історіографа Османів. Однак з широкої історичної перспективи значення цих слів набуває глибших смислів. По-перше, слід звернути увагу на те, що насправді йдеться про лемент господарів степу, у даному випадку в особі кримських татар. Заява від них про смертельну небезпеку від зайшлих на степ козаків визнавала втрату ними воєнної переваги на території, що слугувала їм домівкою упродовж тисячоліть. Лише від поразки у цих же місцях перського царя Дарія І від скіфів наприкінці VI ст. до н.е., що стала першою засвідченою в історії спробою осілої цивілізації підкорити степовиків, до початку XVII ст. минуло понад два тисячоліття. Отже, це свідчення набуває сенсу з перспективи світової історії, сигналізуючи кінець епохи панування кочових скотарів у Євразійському Степу. Українці продемонстрували воєнне лідерство у степах Північного Причорномор’я, у тому числі й свою воєнну присутність у Криму, як у цьому епізоді, задовго до приєднання України до Московської держави. Остання, власне, лише завдяки контролю над Україною й змогла приступити до завоювання Криму, і то, попри наявність досвідченого у степовій війні козацького війська, на здобуття Криму їй знадобилося понад століття.

По-друге, цитоване свідчення вказує на центральний аспект українсько-тюркських відносин середньовічної та ранньомодерної доби, себто війну. Українське козацтво виникло на степу, де тисячоліттями панували войовничі кочові скотарі. Представляючи за етно-культурною приналежністю та економічними заняттями осілу землеробську цивілізацію, козацтво та й просто сільські поселенці у степовій Україні мусили для свого виживання перейняти від кочовиків знання та навички господарювання на степу, побутову культуру, воєнну справу, а також, здається, і форми суспільної організації, включно з державними інститутами. Причому для експансії на степу треба було також знайти досконаліші засоби війни, що, як свідчить цитоване твердження, козацтво справді осягнуло і тим самим здобуло визнання в його головних степових суперників та заразом учителів. Таким чином, з перспективи ж українсько-тюркських стосунків оце визнання засвідчило результат взаємообміну між двома цивілізаціями, представленими в Україні — осілих землеробів та кочових скотарів.

На перший погляд, такий висновок суперечливий, адже війна вважається перешкодою навіть для контактів, не кажучи про якийсь культурний обмін. Власне, через те українські історики прагнуть знайти свідчення мирних стосунків між українцями та тюркськими спільнотами, сподіваючись відкрити, що вони нібито були інакшими, не настільки ворожими, як дотепер уявлялося. Та як показують наведені вище оригінальні свідчення з османської хроніки, ці сподівання безпідставні і марні. Зрештою, як може бути інакше хоча б з огляду на мільйони ясирю, виведеного з України? Не треба забувати й про цивілізаційний кордон, адже південь України політично та культурно належав не Східній Європі, а Близькому Сходу. Однак у світлі османських свідчень рельєфніше проступає справді історичне досягнення українців. Це вони стали першою серед осілих спільнот, що змогли опанувати наукою степової війни. Вони ж удосконалили її застосуванням вогнепальної зброї, яку вони теж запозичили. І тільки так, у справжньому воєнному протистоянні, вони домоглися воєнної переваги над своїми степовими вчителями і не просто розширили свої національні кордони, а й розорали степову цілину на ріллю й зрештою наповнили хлібом торгівлю із Західною Європою, заслуживши собі ще живу славу житниці Європи. Коротко кажучи, османці відзначили появу в особі українського козацтва тієї сили, що виявилася здатною опанувати півднем України».

И все это Галенко вывел из одной-единственной фразы! Учитесь!

А если серьезно, то про «военное доминирование украинцев над крымскими татарами» он пишет и говорит буквально везде и по всякому поводу (и без повода тоже). Что бросается в глаза в вышеприведенном примере:

— Крымские татары якобы признали господство казаков в «своей» степи. Но они не хотели, чтобы на обратном пути на войско, отягощенное ясырем, кто-нибудь напал. В таком случае нападающая сторона получает серьезный перевес. Так-то и молдаване нападали на крымские отряды, уходившие из Молдавии с ясырем, еще за полтора века до Конотопа. Но это не значит, что молдаване — «новые властители степей». Любой поход по вражеской (потенциально вражеской) территории сопряжен с риском. И чье-то «военное превосходство» тут ни причем.

— Поход Дария на скифов как первая попытка подчинения кочевников тоже порадовал. Томирис негодует.

— «Українці продемонстрували воєнне лідерство у степах Північного Причорномор’я, у тому числі й свою воєнну присутність у Криму, як у цьому епізоді, задовго до приєднання України до Московської держави» — нам ненавязчиво напоминают, что Москва тут ни при чем, казаки превозмогали сами. Кстати, украинцы применительно ко временам Конотопской битвы — немного неологизм. Славяне, жившие и к югу, и к северу от Припяти, именовали себя одинаково — русины.

— «лише завдяки контролю над Україною й змогла приступити до завоювання Криму» — географический фактор. С Украины на Крым ходить проще.

— «попри наявність досвідченого у степовій війні козацького війська, на здобуття Криму їй знадобилося понад століття» — казаки в 18 веке, как и крымские татары, на фоне регулярных армий смотрелись блекло. Прозоровский вообще писал, что от запорожцев только та польза на войне, что они собой увеличивают численности армии. И в целом российские военные восторгов современных украинских историков касательно боеспособности украинских казаков в 18 веке не разделяли. Большинство левобережных казаков в это время — это оторванные от плуга крестьяне, и опыт степной войны у них был соответствующий.

— «осілих землеробів та кочових скотарів» — крымские татары во времена ханства — кочевники относительные. В 17-18 веках кочевало явно меньшинство крымского населения.

— «Зрештою, як може бути інакше хоча б з огляду на мільйони ясирю, виведеного з України?» — внезапно могло, добровольный уход в ясырь это показывает, например (но это отдельная тема). Однако Галенко хочется лепить из крымских татар образ врага (от чего он сам, кстати, в некоторых работах предостерегал).

— «вони стали першою серед осілих спільнот, що змогли опанувати наукою степової війни» — о чем вообще речь? Казаки-русины на протяжении почти всей истории войн с Крымским ханством это таборная пехота а-ля гуситы. 

— «Вони ж удосконалили її застосуванням вогнепальної зброї, яку вони теж запозичили» — огнестрел юзали польско-литовские пограничные старосты, прибегавшие под Очаков или Ак-Керман еще до создания Запорожской Сечи.

— «у справжньому воєнному протистоянні, вони домоглися воєнної переваги над своїми степовими вчителями» — Галенко сознательно называет всех казаков, бродивших в Украине, «украинцами». Сейчас любят так делать. Казаки из отрядов пограничных военачальников вроде Претвича превращаются в борцов за украинскую национальную идею. Думаю, сам Претвич подобному повороту дел немало бы удивился.

Короче, не было никакой Речи Посполитой (о ней — вообще ни слова, не то еще выплывет, что Иеремия Вишневецкий под своим крылышком поселял десятки тысяч русинов из-за правого берега), чьи войска время от времени все же отбивали набеги. От Москвы тоже пользы никакой. Украинцы сами победили крымских татар, сами победили турок и сами колонизировали черноморское побережье. Вот во что превратились у нашего автора польско-турецкие/польско-крымские и русско-крымские/русско-турецкие войны (в которых казаки успели повоевать на всех сторонах).


Error

Anonymous comments are disabled in this journal

default userpic

Your reply will be screened